Андрей Проценко вышел из оккупации и взял медаль ЧМ. “Будущее – это то, что есть с тобой: жена, дети и чемоданчик с вещами”

31.07.2022 06:03       

Рекорд світу зі стрибків у висоту тримається майже 30 років – 2 метри 45 сантиметрів. Його 1993 року встановив кубинець Сотомайор Хав’єр.

Особистий рекорд легкоатлета Андрія Проценка – 2,40 метра, лише на п’ять сантиметрів менше. За тим, що обивателю здається незначною цифрою, яку легко подолати – безліч майже неможливих зусиль, поту та втрат.

Як спортсмену та корінному жителю Херсона, Андрію Проценку не треба пояснювати, наскільки важко даються ЗСУ звільнення від ворога кожного кілометра України.

24 лютого Андрій опинився в окупації у селі під Херсоном. Здолавши перший тиждень шоку, спортсмен, який багато років не знав перемог, взяв себе в руки та почав тренуватися буквально на городі. За допомогою підручних засобів.

Йому із сім’єю вдалося вирватися на вільні українські землі лише через 40 днів. А 19 липня на Чемпіонаті світу з легкої атлетики у США він зненацька завоював “бронзу” з результатом 2,33 метри.

У розмові з журналістом УП Андрій Проценко зізнався: “Мені допомогла злість на Росію. На те, що вона скоїла таке лихо в нашій країні. Чесно кажучи, я був серед тих, хто вважав до 24 лютого, що в нашому столітті таке неможливо”.

В тому, що Україні, як державі, вдасться взяти свою, найвищу планку, Проценко не сумнівається. Після того, каже він, як війна обов’язково закінчиться нашою перемогою.

В інтерв’ю УП Андрій Проценко розповів про 40 днів окупації, про те, за що треба любити Херсон та чому місцеві мешканці погано ставляться до росіян.

Далі – пряма мова.

Херсонщина

“Ми всіх повернемо: і Крим повернемо, і людей. Ми в це віримо”

Володимир Зеленський – колишньому політв’язню Едему Бекірову під час перевірки реконструкції аеропорту “Херсон”, 26.06.2020

Що таке Херсонщина? Її асоціюють з кавунами, томатами – це само собою. Але б я сказав, що Херсонщина – це природа. Море, Дніпро, ліси – природа різна. 

Є у нас найбільша в Європі пустеля (Олешківські піски – УП). Є дуже багато річок, по яких плавали на байдарках. Озера, на яких відпочивали. Багато островів диких, де майже не буває людей.

Коли у Херсоні ще працював аеропорт, ти піднімався в небо та бачив всю цю красу.

В Херсоні я народився, прожив там все життя. Так, це – не ідеальне місто, в ньому, як і по всій країні було багато корупції, часом мало роботи. Але воно – моє.

 

Андрій Проценко: “Попри різні недоліки, Херсон – рідний. Мені хочеться туди якнайшвидше повернутися”

В Херсоні багато старовинних пам’яток архітектури. Місцями схоже на Одесу. 

На жаль, за пам’ятками не було нагляду і з часом багато чого було втрачено, прийшло в занепад. Тільки ті будівлі, у яких з’являлись банки, приватні структури, приводили в порядок та потім за ними доглядали.

Коли я був малий, в самому місті проводив не так багато часу. Постійно був на дачі, на річці. І не тільки влітку.

Місто мене не дуже тягне. Люблю більше бути осторонь, там, де менше людей, де тихо та спокійно. Так що буремні 90-ті мене майже обійшли стороною (сміється). 

Навіть коли я навчався в училищі, в гуртожитку не захотів жити, хоча багато хто з хлопців перебирався туди. У них вже було трохи інше життя.

Окупація

Там наші люди живуть. Ми не можемо їх залишити. Якщо ми їх залишимо, які ми тоді захисники?!

Генерал-майор Дмитро Марченко в інтерв’ю “Радіо Свобода”, червень 2022 року

25 лютого я мав їхати разом з дружиною на Чемпіонат України, на Сумщину. 23 лютого, за день до повномасштабного вторгнення, стало відомо, що чемпіонат чомусь скасували.

Коли дізнались, що почалась війна, зібрались та поїхали в село, на інший берег, ближче до Криму. Там у батьків була наша донька. Через кілька годин стало зрозуміло, що росіяни вже на мосту, тому кудись виїжджати на той момент не наважились. І врешті провели в селі більше місяця.

На той час великих проблем з їжею не було. Фермери, які вирощували овочі, роздавали їх, кому треба. Пекінську капусту, наприклад. В підвалі були картопля та інші запаси.

Спочатку все було нормально, ціни в магазинах та ринку ще не зросли.

Перший тиждень я не тренувався. Взагалі нічого не робив. Лише читав новини, розмірковував, що ж далі. Не думав взагалі, що треба готуватися до змагань. На той момент нічого не було зрозуміло.

Навіть коли я почав тренуватися, робив це тільки для того, щоб відволіктись від війни, всіх цих новин, які пригнічували. Нічого не хотілось. 

Треба було себе примусити менше заходити в інтернет, в соцмережі, щоб міцніше спати (сміється). По ночах бувало гучно. Ховалися по підвалах. Всяке бувало.

Для тренувань я використовував все, що було в мене в селі. Були металеві прути, які встромляли в землю, накривали плівкою та використовували для вирощування ранніх овочів. Я брав ці прути замість спортивних бар’єрів, перешкод.

 

“Металеві прути в мене були довгі – можна було регулювати висоту”

 

“Замість штанги була труба, на яку по краях чіпляв колеса, корегував вагу. Але максимально міг начепити лише 70 кілограмів”

Спочатку вибратися з села було дуже мало шансів. Тільки коли ми дізнались, що комусь стало вдаватися, тоді обговорили з дружиною цю можливість – їхати на Миколаїв. Але на той момент, ясна річ, взагалі не було жодної впевненості, що це вдасться, що я попаду на чемпіонат.

Херсонці

Русские солдаты! Хотите жить? Сдавайтесь!

З плакату на акції протесту в окупованому Херсоні, березень 2022 року

Які херсонці люди? (Пауза). Різні. Але позитивні, тому що живуть на півдні (сміється).

Херсонці – роботяги. Хтось по півроку в плаванні, хтось в Європі на заробітках, тому що останніми роками майже нічого з великих підприємств, які були раніше, не працювало.

Але перспектива з’являлася. Схоже було, що трохи щось починає рухатись вперед. Для того ж спорту в Чорнобаївці у травні 2022 року мав відкритися легкоатлетичний стадіон. Але не вдалося його здати…

У моїй сім’ї немає професійних спортсменів. Мама – швачка. Батько працював на птахофермі, на збірці автобусів, дверима займався.

 

“Мої батьки народилися в Херсоні, але родичі тата з Конотопу, мами – з Ленінграду. Мій дідусь був льотчиком. Його сюди командирували, тут він і залишився”

Моє коріння є в Росії, там зараз живуть далекі родичі. Раніше з ними спілкувалися, але тепер не знаходимо спільної теми для розмов. Вони кажуть: “У вас не ті канали інформації!” (сміється). Ми їм кажемо, що у нас тут вибухи, бої йдуть. А вони намагаються переконати, що все це – неправда.

Більшість людей у Херсоні налаштовані, звісно, патріотично. Багато хто побачив, що відбувається останніми роками у тому ж самому Криму. Багато хто навіть мав можливість поїхати туди після анексії і подивитись. 

Мало хто хотів бути в Росії, бо там немає розвитку. Якщо хтось хотів підзаробити, то більше їхав у Європу і навіть залишався там надовго. Так, в Росію також їхали працювати, але навіть в тій самій Москві ніхто не хотів залишатися. Принаймні, з тих людей, кого я знаю особисто.

Шлях

“Неможливо” – це не факт. Це лише думка

Мухаммед Алі

Російські військові з’явилися в нашому селі десь через два тижні. Вони зайняли сільський будинок культури, позаганяли техніку. Патрулювали вулиці. Шукали військових, атошників.

Коли ми там були, нас не чіпали. Потім, коли ми вже поїхали, нам розповідали, що вони ходили по деяких хатах, забирали людей. Якось вони дізнавалися, де і до кого їм треба.

Боїв у нас не було. Але постійно ми чули вибухи зі сторони Херсону. Бувало, що в центр села прилітали ракети.

Коли з’явилась надія виїхати, спочатку ми зуміли дібратися до Херсону. Там вже декілька днів шукали нові, альтернативні маршрути, тому що через Станіслав росіяни на той момент вже не пропускали. 

Декілька разів збирали, перебирали сумки. Не знали, що саме правильніше взяти, а що залишити (сміється). Врешті знайшли маршрут та зранку відправились зі знайомими. Поїхали дорогою на Кривий Ріг через Снігурівку. 

 

“Роздягатися росіяни на блокпостах не просили. Татуювання не шукали. Та й в мене немає татуювань”

По дорозі було сім блокпостів. Все пройшло більш-менш без пригод. Один тільки тривожний момент був, коли росіянин заліз через відкрите вікно та вирішив дитині дати цукерку, а інший в цю хвилину попросив мене відкрити багажник. Я трошки злякався, не знав, що робити.

Люди на блокпостах були різни. Були і буряти, були якісь чорні, худі, чи то сирійці, чи то чеченці. А в одному місці навіть толком блокпосту не було. На мості стояли якісь зачухані російські військові. Вони тільки намагалися робити вигляд, що перевіряють ретельно авто. Але насправді все, що їм треба було – попросити у людей цигарки (сміється).

Урок

Все на світі – гра, скороминуще. Всі ми гинемо

Пеле

Політика є всюди. Мені це було зрозуміло ще до 24 лютого. Росія постійно спекулювала на темі спорту, казала, що “спорт поза політикою”. Але вони завжди влізали у спорт, рекламували себе, просували свої ідеї.

Російські спортсмени мовчать, і це дуже образливо для нас, українців. У них була можливість донести правду, донести хоча б щось до своїх прихильників.

Звичайне населення Росії не виїжджає, не бачить світ. Воно довіряє тому, що їм показують по телебаченню. Спортсмени могли б розказувати, який є світ, і що насправді відбувається. Але вони, на жаль, цього не роблять.

У мене є образа на них. Я теж їм та про них щось писав. Можливо, говорив зайве. Але хай вони може хоча б трохи замисляться. Як спортсмену, мені може навіть трохи їх шкода. Вони марнують свій час та гублять кар’єру. Але як українець, як громадянин, я їх не розумію.

В мене є знайомі, які залишились в Херсоні. Зараз там значно гучніше. Наші війська підходять. Зміни відчуваються. Росіяни стали більше перевіряти по Херсонщині, бо дуже бояться, мабуть, партизанів. Багато лазять по чужих гаражах, наприклад.

Моя родина поки в Польщі. Зараз я шукаю їм житло, бо зараз повертатися нема куди. Поки що залишаємося тут. Поки є можливість, я буду тренуватися. Попереду комерційні старти та Чемпіонат Європи у Мюнхені.

Сьогодні у Європі до українців та України ставлення дуже змінюється. Багато хто вже знає географію, знають, де знаходиться Херсон (сміється). Не дуже добре, що вони такі знання отримують через війну, але… Вони нас підтримують, знають вже лозунг “Слава Україні!”. Це дуже приємно.

 

“Росія робить все, щоб в нашій країні залишилися тільки патріоти. Щоб було більше тих, хто хоче розвивати Україну. Головне, щоб закінчилися війна. Нашою перемогою і якомога швидше”

Думаю, все у нас буде добре. Всі ці місяці я казав: “Сподіваюсь, що буде”. Але казав так не тому, що не впевнений. А тому (пауза), щоб не наврочити.

Головне, чого мене навчило 24 лютого – життя коротке. І життя – найголовніше, що може бути. Не гроші. 

Ми всі будували плани на майбутнє. Я, наприклад, будував дім, але все це залишилось позаду. 

Тепер з’ясувалось, що твоє майбутнє – це те, що є з тобою: дружина, діти та невелика валізка з речами.

Який сенс планувати далеко? Треба жити сьогоднішнім днем та радіти тому, що в тебе є.

Євген Руденко, УП

Новини
Новини по темі
© 2015 Матриця правди. Усі права захищені, а Україна ще ні